Що не кажіть, але московська форма повсякденних українських імен – це готовність до асиміляції. Не зараз, так у другому поколінні.

Саме про це сигналізує бордова кампанія нової комедійної кінострічки «Зустріч однокласників». Там фігурують «Валєра», «Льоха» і «Андрюха».

Пригадую, таким кроком до асиміляції, готовністю до неї стало рішення лівобережного українського села покинути «тата» і заговорити про «папу». Це сталося у 1960-х.

Ті, що говорили «папа» замість «тато», ще були повністю україномовні. Але сигнал був даний. І маєш – їхні діти 1980-х – уже доєднали «папу» до повної москвофонії. А разом із цим зникли: Вихтор, Оксеня, Ладимир, Ягор, Оришка та цілий корпус повних і побутових форм українських імен.

Все це стосується не лише села, Гетьманщини чи Києва з Годесою. Про перемогу «Маш», «Ліз», «Льох» і «Сань» у самому Львові колись говорила Ірина Фаріон.

Наскільки важливий був алярм з цього приводу засвідчили московські ЗМІ. Вже тоді НТВ і РТР заступилися за «мальчіка в трусіках», тобто «за рєбьонка Лізу», хоч до війни ще було кілька років.

Москва обсервує стан масової комунікації в Україні. І, як досвідчений садівник, береже щеплені «машами» гібридні деревця.

На жаль, «комічний жанр», який тепер розробляє національний кінематограф, далі перебуває у полоні прикрої автоуяви. Коли навіть обличчя українського року, задля так необхідної довіри до персонажа комедії, стає ВалЄрою.

А услід за ним рядочком стають Льохи, Андрюхи, Маші, папи й просто какіє-разніци.

Це я вам кажу як Лєонтій і як Ростік.

Треба шось із цим робить.

Леонтій Носенко